Що призвело до подій тридцятип’ятилітньої давності, які здетонували остаточний розпад Союзу? Одна з найпоширеніших відповідей така: 20 серпня 1991 року мав бути підписаний союзний договір, за яким абревіатура «СРСР» розшифровувалася б по-новому: «Союз Радянських Суверенних Республік». І йшлося не про зміну в назві, не про косметично оновлений Союз, а про нову країну – конфедерацію з розмитими функціями центральної влади. Правда, Михайло Горбачов певний час наполягав на федерації республік з президентом, обраним у результаті загальносоюзного голосування. Але зрештою перемогла «конфедеративна» позиція президента Росії Бориса Єльцина, у якій помітно посилювалася роль Росії та її лідера, а Горбачову відводилася роль своєрідного «весільного генерала». Єльцин змирився з незалежністю для республік Прибалтики, але вважав, що Україна має залишитися у складі конфедеративного Союзу. Він також наполегливо відстоював невідкладний розпуск союзного уряду з його главою В.Павловим і звільнення керівників силових відомств: КДБ – В.Крючкова, МВС – Б.Пуго та оборони – Д.Язова, тих, які зрештою й були серед найголовніших призвідників серпневого путчу.

ЧОМУ НЕ СКЛАВСЯ КВАРТЕТ

Горбачов змушений був погодитися з вимогами Єльцина, до яких приєднався президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. У липні 1991 р. ця трійка – Горбачов, Єльцин, Назарбаєв – на неафішованій нараді внесла остаточні корективи в текст союзного договору, плануючи його підписання 20 серпня. Про це повідомив Горбачов у виступі по телебаченню перед поїздкою в Крим на відпочинок. Правда, не згадав при цьому про втаємничену зустріч трійки та досягнуті нею домовленості.

Чому вона не стала принаймні квартетом, за участю Леоніда Кравчука, на той час голови Верховної Ради України? Не могла стати, бо ще 27 червня 1991 р. Новоогарьовський проєкт Договору про Союз суверенних держав був обговорений на пленарному засіданні сесії ВР, і в більшості виступів народних депутатів звучало застереження, що він не відповідає Декларації про державний суверенітет України, тож необхідно в нього внести відповідні корективи. В ухваленій постанові, за яку проголосували 345 депутатів (18 проти, 12 утрималися), наголошувалося на історичній відповідальності за ухвалення доленосних для народу України рішень і містилися доручення постійним комісіям ВР, Кабінету Міністрів та Академії наук України розглянути союзний проєкт, підготувавши обґрунтовані висновки. Їх мали представити Верховній Раді до середини вересня того року. Інакше кажучи, ішлося про явне затягування Україною розгляду проєкту нового союзного договору.

Отже, Новоогарьовський процес зайшов у ті дні в тупик, і було незрозуміло, чи існує з нього вихід та в якому форматі відбудеться підписання договору 20 серпня, яке обіцяв Горбачов. Тому путчисти поспішали, вирішивши діяти на випередження, у всякому разі, хоча б на добу раніше. Підганяла їх не тільки цілком реальна небезпека розвалу Союзу, а й страх за свою долю, свої насиджені місця.

ПІД ТИСКОМ СИЛОВИКІВ

Звісно, у часовому аспекті ця небезпека, цей страх вимірювалися не добою. Не заглиблюючись в історію розпаду радянської імперії та спроб її врятування, коротко нагадаємо про події, що передували діям і намірам гекачепістів. Архівні документи, матеріали ЗМІ, публічні виступи тогочасних радянських керівників різних рангів засвідчують, що десь із середини 1990 року Михайло Горбачов піддався серйозному тискові з боку керівників союзних силових органів і структур.

І йдеться не тільки про зливу застережних доповідних записок під грифом «Цілком таємно», а й про замах на його життя, що стався 7 листопада того року під час жовтневої демонстрації. В одній з колон демонстрантів раптом виявилася людина з обрізом – 38-літній Олександр Шмонов. Наблизившись до трибуни над мавзолеєм, він вийняв обріз і прицілився у Горбачова (до нього була невелика відстань – приблизно 50 метрів). Першого (і останнього) президента СРСР урятував сержант міліції Андрій Мильников, який був тоді за два кроки від Шмонова і встиг у момент пострілу вдарити по прикладу. Куля полетіла вгору. Міліціонер схопив і розвернув нападника, тож друга куля полетіла в бік ГУМу. А вже після цього підоспіли кадебешники, скрутивши Шмонова і вивівши з колон демонстрантів. Над площею лунала музика і гучні здравиці, тому мало хто звернув увагу на цей епізод.

Звідки з’явився Шмонов? Родом він з Ленінграда. Після служби в армії працював слюсарем на Іжорському заводі. Наприкінці 1980-х, розчарувавшись у Горбачові та його реформах, вирішив його убити. Звільнився з роботи і почав готувати на нього замах. Чи стояв хто-небудь за ним? Нетривале слідство дійшло висновку, що діяв Шмонов без спільників. Однак навряд чи це була правда. З’ясувалося, що Шмонов перебував під наглядом КДБ, що перед замахом розклеював листівки із закликом убити Горбачова та інших керівників СРСР, що йому міліція на основі довідки психіатра дала дозвіл на придбання рушниці, з якої він зробив обріз і здійснив два постріли на Красній площі. Шмонов пробув у тюрмі недовго, трохи більше ніж рік. У 1995-му він отримав ІІ групу інвалідності й навіть балотувався в російський парламент.

Цей, судячи з усього, інспірований замах спантеличив Горбачова, спонукав його до більш рішучих кроків і дій. У грудні 1990 року на IV з’їзді народних депутатів СРСР він домагався розширення своєї влади, отримав право безпосередньо керувати урядом, очолив Раду Федерації і Раду безпеки Союзу. Прем’єром було призначено консервативного Валентина Павлова, який у серпні 1991-го стане одним з керівників ДКНП. Інший майбутній застрільник гекачепістів Геннадій Янаєв, на той час профспілковий лідер, отримав на з’їзді за наполяганням Горбачова новостворений пост віцепрезидента СРСР. Отже, це були очевидні кроки на згортання демократичних процесів і посилення централізованої влади.

ПУБЛІЧНЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРО ЗАГРОЗУ ДИКТАТУРИ

Водночас на тому ж з’їзді сталася сенсаційна подія – про свою відставку зі з’їздівської трибуни заявив міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Перебуваючи тоді в Москві у службовому відрядженні (для інтерв’ю з послом США в СРСР Джеком Метлоком), я одночасно акредитувався на з’їзд народних депутатів і мав можливість слухати цей виступ з ложа преси з’їзду.

Заява Шеварднадзе потрясла тоді зал. Можливо, чи не найбільше – Михайла Горбачова. Потім він скаже, що заяву міністра закордонних справ сприйняв як особисту образу, як зраду, бо ніколи не сподівався, що він зробить такий крок. І до того ж привселюдно, на очах усього світу, перед цим не порадившись із ним, адже Горбачов вважав Шеварднадзе своїм другом. Власне, і на пост міністра закордонних справ СРСР Едуард Амвросійович був призначений за настійною рекомендацією Михайла Сергійовича: Горбачов сподівався на його надійну і безумовну підтримку у непростій розкладці сил, яка вимальовувалася тоді в політичному керівництві СРСР.

І ця підтримка була. Але до певного часу, до того двадцятого грудневого дня 1990 року, коли Шеварднадзе зробив свою сенсаційну заяву. І річ не тільки в самому його рішенні, а в тих аргументах, які Шеварднадзе виклав у своєму виступі. У ньому прозвучало серйозне попередження про небезпеку реваншу тих-таки консервативно-ортодоксальних сил, зокрема очільників КДБ, міністерств оборони та внутрішніх справ, про їхні наміри зупинити демократичні процеси, повернути країну до диктаторських часів. Він так і сказав: над країною нависла загроза диктатури.

КРИВАВІ ПОДІЇ В ЛИТВІ

Свідченням реальності цієї загрози менш як через місяць після відставки Шеварднадзе стали криваві події в Литві. Саме там влада, зокрема й президент СРСР, остаточно скинули зі себе «ліберальну маску», відважившись застосувати силу і так продемонструвавши свою диктаторську сутність. У перші дні 1991 року литовський уряд, очолюваний Казимирою Прунскене, оголосив про початок економічних реформ, ключовим пунктом яких стала лібералізація цін, що спричинило їхнє зростання. Цим скористалися промосковські сили, які організували мітинги протесту і навіть спробували увірватися в парламент. На його захист, а по суті на захист незалежності Литви, за закликом голови Верховної Ради республіки Вітаутаса Ландсберґіса, вийшли десятки тисяч литовських патріотів. Під стінами парламенту вони організували живу стіну, а біля телецентру – масовий мітинг. У відповідь були введені десантні війська та спецпідрозділ КДБ «Альфа», які захопили телерадіоцентр, Будинок друку, ЦК Компартії Литви, інші важливі об’єкти. Проти беззбройних демонстрантів застосовано БТРи, танки і вогнепальну зброю, унаслідок чого 14 чоловік загинуло, а 150 – поранено.

Кривава розправа 13 січня у Вільнюсі потрясла світ. Михайло Горбачов зняв із себе відповідальність за ці події, назвавши їх «перегинами на місцях». Однак усім було ясно, що без команди з Москви сила не була б застосована. Так само стало зрозуміло, що рубікон перейдено, і в Литві настав кінець радянській владі. Обурені литовці зажадали негайно провести референдум про незалежність Литви. Він відбувся 9 лютого і лише підтвердив твердість, рішучість і незборимий дух литовського народу: 91 відсоток учасників референдуму проголосував за відновлення незалежності Литви. Через два дні Верховна Рада республіки ухвалила закон «Про Литовську державу». Союзний центр оголосив підсумки референдуму та ухвалений закон юридично нікчемними. Але це був очевидний, неспростовний і доконаний факт: Литва стала першою республікою, яка вийшла зі складу СРСР.

КОЖЕН РЯТУВАВСЯ ЯК МІГ

Криза тоді проявлялася в усьому – у неспроможності політичної системи та офіційної ідеології, відцентрових процесах, розпаді так званого єдиного народногосподарського комплексу, зубожінні населення, тотальних дефіцитах, соціальних катаклізмах... Союзний центр щоразу більше виявляв свою безпомічність, і в цих умовах кожна республіка змушена була рятуватися як могла.

Україна на початку липня ухвалила Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки та виходу її з кризового становища. Головним у ній був курс на ринкові відносини. В урядовому коментарі до неї йшлося про те, що Україна робить вибір на користь ринку, а це означає, що віднині треба з корінням вирвати з нашої свідомості замшілий постулат політекономії соціалізму про те, що план – це закон, бо насправді план – це антипод ринкових відносин, за допомогою яких можна й необхідно подолати кризу. Автори програми і більшість депутатів українського парламенту, які її підтримали, розуміли, що республіканська програма не збігається зі союзними інтересами та намірами й навіть багато в чому вступає з ними в суперечність. Але Київ твердо заявив, що наполягатиме на припиненні дій на території республіки тих союзних актів, положення яких не дають змоги виконати надзвичайні заходи. Де взяти для цього кошти? Відповіді не було.

У цій ситуації довелося реанімувати купонну систему. Впроваджуючи її в жовтні–листопаді 1990 року, український уряд заявив, що вона діятиме лише кілька місяців. Так і сталося. Але після скасування купонів почалося інтенсивне спустошення споживчого ринку республіки. Звідусіль залунали голоси, зокрема й тих, хто був категоричним противником купонної системи, про необхідність повернення до неї і таким способом стримування вивезення товарів за межі України. Враховуючи це, Кабмін України повернувся до цієї системи, впровадивши з 1 серпня картки споживача з купонами нового зразка.

Ніяк не вдавалося поліпшити в республіці фінансово-бюджетну ситуацію. Коментуючи її на моє прохання, міністр фінансів Олександр Коваленко бідкався, що вжиті урядом заходи поки що успіхом не увінчалися, бо не вдалося зупинити падіння обсягів виробництва. Особливо це позначилося на республіканському бюджеті, на який лягає основний тягар дефіциту коштів. Міністр підкріпив це такою невтішною статистикою: за перше півріччя 1991 року до бюджету республіки не надійшов більш як мільярд карбованців, або 5,7 відсотка очікуваних коштів. 

У ті дні надходили тривожні вісті зі жнив. На заході й півночі України хлібні поля залиті дощами і на великих площах вилягли. А на півдні і сході навпаки – було бездощів’я, і вони підгоріли. Скажімо, у таких зерносійних областях, як Запорізька і Херсонська, на кожному гектарі намолочували по 22 центнери пшениці – на 11 центнерів менше, ніж попереднього літа. Тому разом із завданням повністю зібрати те, що вирощене, уряд України поставив також завдання перекрити всі канали вивезення хліба за межі республіки.

З ЛОНДОНА ГОРБАЧОВ ПОВЕРНУВСЯ НІ З ЧИМ

Подібні «самозахисні» рішення ухвалювали в кожній республіці. Союзна влада в цій ситуації виявила свою безпорадність. В економіці склалася своєрідна революційна ситуація, коли «низи не хотіли, а верхи не могли». Економісти-ринковики пропонували приватизацію хоча б малих підприємств, але Горбачов і його найближче оточення були віддані «соціалістичному вибору» і плановій економіці, виступаючи за її ефемерне оздоровлення й оживлення. Але як це здійснити на практиці й де взяти кошти для фінансово-економічних реформ? На це кардинальне питання відповіді не було.

Правда, кошти Горбачов мріяв отримати від розвинених країн Заходу. Саме з цією метою він поїхав у Лондон, де йому надали слово на одному із засідань лідерів країн Великої сімки. І що ж він сказав? Горбачов послався, зокрема, на вислів американського економіста російського походження, лауреата Нобелівської премії Василя Леонтьєва про те, що економіка – це корабель, якому потрібен парус, наповнюваний вітром вільного підприємництва, і кермо державного регулювання. «Думаю, – сказав після цієї цитати Горбачов, – що в жодній з ваших країн немає чистої ринкової економіки. І, думаю, ви не хочете, щоб ми провалилися. Тому кажу: ми рушимо до економічної свободи, але хай це суспільство вирішить. Ми повинні якомога швидше ухвалити ринкові закони, дати економічну свободу, сприяти її реалізації, а темпи будуть визначатися ступенем готовності самого суспільства»

Знову загальні слова і прожекти. Голова на цьому засіданні, прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор, дипломатично зауважив, що «у підсумку розмови в усіх нас є єдиний намір працювати разом, щоб сприяти інтеграції Радянського Союзу у світову економіку».

А щодо очікуваних Горбачовим грошей, то їх не буде. Адже ще до лондонської зустрічі американська адміністрація ухвалила рішення жодної допомоги СРСР не надавати. Союзники підтримали позицію США. До того ж у них перед очима були приклади виділення Союзові десятків мільярдів доларів від Західної Німеччини та Південної Кореї: усі ці кошти безслідно зникли. Навіть Горбачов не міг пояснити в Лондоні, куди вони пішли і як це трапилося. Тож з британської столиці він повернувся ні з чим.

ПЕРЕД НЕМИНУЧИМ РОЗПАДОМ

Отже, справа не тільки в суперечках навколо Новоогарьовського проєкту, зокрема, щодо того, яким мав бути оновлений Союз – федерацією чи конфедерацією, а в тому, що він як імперія став у новітні часи анахронізмом і безнадійно відстав у своєму розвиткові – економічному, гуманітарному, соціальному, ідеологічному й політичному – від демократичних, розвинених країн. Насамперед з тієї ж G-7. Тому й опинився на рубежі 1980–1990 років на межі неминучого розпаду. Горбачов і його наближені все ж покладали примарну надію на підписання 20 серпня нового Союзного договору хоча б у форматі 9+1 (тобто дев’ять республік під орудою того ж загальносоюзного центру в Москві). Але путчисти вирішили діяти добре знайомими їм методами і йти не раз перевіреним у радянські, та, зрештою, і ще в царські часи, шляхом репресій, ГУЛАГів, убивств, тобто диктатури, про яку за вісім місяців до путчу попереджав Шеварднадзе.

І почали діяти на випередження. Уранці 19 серпня велика країна прокинулася під звуки «Лебединого озера» та оголошення перших звернень, заяв, декларації так званого Державного комітету з надзвичайного стану (у російській абревіатурі – ГКЧП). Передусім по більшості теле- і радіоканалів була зачитана постанова ГКЧП під номером один. У ній оголошувалося про створення органу, який нібито здатний зупинити розвал країни, не бракувало загальників про дисципліну і порядок «для подолання глибокої та всебічної кризи в політичній, міжнаціональній і громадянській сферах, конфронтації, хаосу та анархії, які загрожують життю та безпеці громадян СРСР». Хто ж ініціював створення «органу» та введення надзвичайного стану? Виявляється, народ. У зверненні суконною мовою відшліфованих десятиріччями радянських штампів так і записали: «Ідучи назустріч вимогам широких верств населення…»

Хто ж ішов назустріч? Коли путч провалився і його ініціатори потрапили під слідство, з нього стало відомо, що головними призвідниками були голова КДБ Володимир Крючков та керівник президентського апарату Валерій Болдін. Від часів уже згаданої жовтневої демонстрації 1990 року вони регулярно подавали Горбачову доповідні записки про підривну роботу Єльцина та його прибічників з «Демократичної Росії», інших «ворожих елементів» і певних сил на Заході, які, мовляв, були зацікавлені в руйнуванні й розпаді Радянського Союзу. Одна деталь, про яку згодом стало відомо: Крючков і Болдін, а також секретар ЦК КПРС Олег Бакланов, який був партійним куратором військово-промислового комплексу Союзу, належали до одного дачного кооперативу, і це давало їм «на природі» можливості вільного від підслуховування спілкування, вироблення й коригування планів з введення надзвичайного стану.

У зачитаній постанові ГКЧП припинено діяльність непідконтрольних владі політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонено проведення мітингів, демонстрацій, страйків. У певних місцевостях СРСР на шість місяців введено надзвичайний стан. Виконання обов’язків президента СРСР узяв на себе, власноруч підписавши про це указ, Геннадій Янаєв. Саме він сидів у центрі гекачепістів під час відомої пресконференції в день путчу 19 серпня. Весь світ побачив, як у нього тряслися руки, і це було промовистим свідченням авантюрності заколоту. Уже того першого дня стало зрозуміло, що ця затія приречена на провал. На вулиці й площі Москви вийшли тоді сотні тисяч людей. З танка біля московського «Білого дому» Борис Єльцин оголосив путчистів злочинцями, а 21 серпня їхня авантюра остаточно провалилася.

ГОЛОВНИМ БУЛО ЗАПОБІГТИ ВВЕДЕННЮ В УКРАЇНІ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ

Україна в планах путчистів була під особливо пильним контролем. Це підтверджено кількістю військових сил, які кинуто в день початку путчу на її територію. За даними Всеукраїнської енциклопедії, під Києвом були зосереджені Кіровабадська та Кременчуцька десантно-штурмові бригади (1,2 тис. осіб), на одеській трасі стояв піхотний полк 72-ї дивізії. У межах Києва дислокувалися 2–3 тис. військовослужбовців. У стані підвищеної бойової готовності перебувала 10-тисячна Деснянська танкова дивізія. В аеропорту «Бориспіль» приземлився десантний полк спеціального призначення з м. Бреста (Білорусь), що мав на меті захоплення урядових структур.

Епіцентром головних подій в Україні стала Верховна Рада. Ранком 19 серпня Леонід Кравчук у своїй заповненій приймальній парламенту побачив військових з великими зірками на погонах – генералів, полковників… Один із них, головнокомандувач сухопутних військ, генерал армії Валентин Варенников відрекомендувався офіційним представником «Державного комітету з надзвичайного стану». За розповіддю Кравчука і спогадами для автора цих рядків декого з безпосередніх свідків і учасників цієї події, Варенников і його військова свита робили ставку на грубий тиск на керівництво ВР та уряд України. На запитання Кравчука, із чим вони завітали в Київ, Варенников відповів, що перед комітетом стоїть завдання відновити в СРСР конституційний лад. Мовляв, є необхідність установити надзвичайний стан на території України. Принаймні у Києві та Львові це треба зробити неодмінно, щоб запобігти опору законній владі з боку націоналістів. «Чекайте, – відповів йому Кравчук, – є закон про надзвичайний стан, є порядок його встановлення. Наскільки мені відомо, в Україні немає жодних підстав для застосування такого заходу».

Далі Кравчук йому коректно пояснив, що таке рішення ухвалює виключно Верховна Рада, але щоб подати це питання на обговорення парламенту, має бути підстава, тобто документ. Виявилося, що жодного документа у генерала з Москви немає. «Мені дещо ставало зрозуміло, – пригадував цю ситуацію Л. Кравчук. – Я збагнув, що керівники вирішили вдатися до тиску на мене. Але тиснути відверто не наважилися, позаяк не були до кінця впевнені у власних силах. Це відчувалося. Подивившись на збентеженого Варенникова, я усвідомив, що зі самого початку обрав правильну лінію поведінки. У мене з’явилося передчуття, що ці хлопці навряд чи здатні на щось серйозне. Але якщо їх спровокувати, заколотники, звісно, можуть наробити дурниць. Вони зробили перший крок, отже, для них не існувало зворотного шляху. Ситуація могла набути непередбачуваного характеру. До того ж знав я тоді далеко не все. Передусім я не мав достеменної інформації щодо подій у Москві…»

Головним було тоді, на переконання голови ВР, запобігти введенню в Україні надзвичайного стану. Варенников зробив останню спробу натиснути на українське керівництво. Він постійно наголошував: ГКЧП – законна влада, про це, мовляв, і по радіо повідомили, і в газетах буде надруковано. На це Леонід Кравчук відповів, що він старий бюрократ, що йому не газета потрібна, а документ, папірець із червоною печаткою, занумерований і відповідно оформлений…

Як пригадував завершення цієї зустрічі в його парламентському кабінеті Кравчук, «на цьому й розійшлися. Варенников, помітно невдоволений нашою розмовою й ще більше розгублений, сказав, що зараз відлітає до Львова, позаяк має намір зустрітися з керівництвом Прикарпатського військового округу. "А потім, Леоніде Макаровичу, знову до вас". Я чемно відповів: "До зустрічі!", щиро сподіваючись, що вона вже не відбудеться ніколи. Було в мене таке передчуття».

Як відомо, 22 серпня заколот провалився. Його організатори й активні учасники, зокрема й Варенников, були заарештовані. А Верховна Рада України більшістю голосів підтримала історичний Акт проголошення незалежності України.

* * *

… Після цих подій минуло 14 років, і новий правитель Росії несподівано заявив на весь світ, що «розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя, а для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації».

До цих слів російський президент додав, що Росія зобов’язується захищати права російських громадян за кордоном. Як? Тоді ще про силові способи і конкретні країни не йшлося. Правда, трохи більше як за півтора року до цієї заяви, восени 2003-го, Росія спровокувала конфлікт навколо Тузли, українського острова в Керченській протоці, розпочавши будівництво до нього дамби. На якій підставі, для чого? Як пояснили тоді російські владоможці, це було зумовлено необхідністю запобігти… розмиванню Таманського півострова. До цього приплели ще й «історичний аргумент»: мовляв, рівень моря тут в античні часи був на чотири метри нижчий за нинішній, а тому «острів Тузла був великою ділянкою суші й частиною російської Тамані».

Конфлікт щодо Тузли завдяки швидким і рішучим діям української сторони зрештою був тоді залагоджений. Росія будівництво дамби зупинила, визнавши приналежність острова і вод навколо нього Україні. Але весною 2014 року Росія таки анексувала Тузлу. Як і весь Крим. Окупований «зеленими чоловічками» Кримський півострів, горить розколотий Донбас. Але Україна не підкорюється, чинить героїчний опір, і тоді окупанти остаточно скидають «гібридні маски», ідучи на нас повномасштабною війною. Агресор мріяв повернути Україну в ярмо російської імперії, подолати український народ за лічені дні, думав, що його зустрічатимуть квітами, хлібом-сіллю, марив про парад на Хрещатику відразу після вторгнення, а натомість зустрів неочікуваний для себе відчайдушний опір. І цей безприкладний у новітній світовій історії опір триває вже чотири з половиною роки.

…Днями російський диктатор надіслав північнокорейському вітання з нагоди 81-ї річниці звільнення Північної Кореї від японської окупації наприкінці Другої світової війни. У ньому висловлюється, зокрема, упевненість, що «ми й надалі продовжимо конструктивну спільну роботу для встановлення більш справедливого та справді демократичного світового порядку». Про який порядок ідеться, українцям, яких щодоби атакують, убивають, нищать ці «встановлювачі», добре відомо. Не приведи Господи, жити в їхній «справедливій демократії». Україна з неї 35 років тому ледве вирвалася.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України